СТАНОВЛЕННЯ СЛОВЯНСЬКОГО СВІТУ Сентябрь 17, 2015 — andrievskiy




СТАНОВЛЕННЯ СЛОВЯНСЬКОГО СВІТУ

 

Україна має дивовижну й стародавню історію заселення краю, але спаплюжену московськими царями, їх царятами та псевдо істориками. Її територія є батьківщиною народження, становлення й розвитку слов’янського світу, а саме:стародавніх русів (українців), білорусів, русинів, поляків, литвин, латишів, чехів, словаків, болгарів, сербів, хорватів, македонців, словен, чорногорців, лужичан.

У нарисі Українська Радянська Соціалістична Республіка[1] відмічається, що перші сліди перебування людей на території України відкриті у Південному Криму, Приазов’ї, Середній Наддніпрянщині, на Волині і в Надпоріжжі, які відносяться до раннього палеоліту. За період середнього палеоліту (біля 100 – 35 тисяч років до нового часу) люди заселили значну територію сучасної України. Стоянки цього періоду відомі в Криму, Дніпровському Надпоріжжі, на Середньому Дністрі та ін. У пізньому палеоліті (біля 35 – 10 тисяч років до нового часу) була заселена вже вся територія сучасної України. Це стоянка Молдова – V на Дністрі, Кирилівська в Києві, Мізенська на Десні, були заселені й басейни рік Горинь та Тетерів чомусь прихованими стоянками й ін. За період палеоліту люди займалися мисливством та збиранням. Це було становлення родового ладу – Матріархату.

У епоху мезоліту (біля 10 – 7 тисяч років до нового часу) стало розвиватися риболовство, застосовуватися лук. Розпочалося формування стародавньої родової організації, що отримала великий розвиток в епоху неоліту (6 – 4 тисяч років до нового часу). На цьому відрізку часу спостерігається будівництво укріплених поселень з глинобитних або каркасних домів на кам’яних фундаментах для житла[2]. Саме такі фундаменти зафіксував Л.І. Похилевич у 50-ті роки 19 століття на городищі обнесеного валом біля села Шершні Коростенського району Житомирської області (рис. 1.).

Rys1

Рис. 1. Фрагмент карти Іскорость 1868 року видання

 

На правобережних поліських й частково лісостепових районах, фіксується у нарисі, жили осілі землеробсько-тваринницькі роди шнуркової кераміки культури (Сармати!!!).

Негадано у 7 столітті до нового часу до степу Причорномор’я переселися з Азії кочові злодійкуваті роди Скіфів, які в середині 1-го тисячоліття до нового часу знаходилися на стадії розпаду первіснообщинних відносин та виникнення різних панівних утворень. У подальшому вони споганять всю історію заселення та розвитку Сарматів — Слов’ян, стародавніх Русів та сучасних Українців.

І нарешті, автори цього опусу пишуть, що у 2 столітті до нового часу степові райони України заселили роди Сарматів, що прийшли з Приуральських та Приволзьких степів (Це фейк, бо якщо Сармати прийшли то з поліських або з лісостепових районів України.).

Наприкінці 1-го тисячоліття до нового часу – на початку 1-го тисячоліття нового часу лісостепові та частину лісових районів України населяли роди зарубинської культури, а у 2 – 5 століттях нового часу там же  й частково в степах жили роди черняхівської культури, серед яких були й стародавні слов’яни (негадане відкриття!!!).

У 3 – 6 століттях нового часу до Північного Причорномор’я проникають (на замовлення Петра І та Катерини ІІ !!!) багато численні роди та народності, що втягнуті в процес великого переселення народів (Готи, Гуни, Авари та ін.). У 4 – 7 століттях нового часу Середнє Причорномор’я займає союз слов’янських родів, відомих під назвою антів, а пізніше – русів або росів. Назва «Рус» пізніше (за вигадкою німецьких істориків та французьких енциклопедистів!!!) розповсюдилася на всіх східних слов’ян.

 Насправді ж переселення народів було але в зворотному напрямку, тобто зі сходу на захід, й значно раніше. Це були Сармати – Слов’яни, які у 7 – 5 століттях до нового часу закінчили формуватися як окремі народності й переселилися в Повісля приблизно у 3 – 2 століттях того ж часу. До речі в Західній Європі вони служили легіонерами в арміях Візантії, Римської й Латинської імперій тощо вже давно.  

На початку 1-го тисячоліття до нового часу епоха бронзи на території України змінюється на епоху заліза. Сировинною базою «Древлянського Руру» слугували ільменітові родовища, що розташовані в басейні річки Ірша. Це дозволило Сарматам налагодити виробництво в достатній кількості довгих залізних мечів, наконечників для списів та стріл для луків, а разом з тим створити найпотужнішу на той час в Європі тяжку кавалерію, захистити кавалеристів залізними латами, шоломами та кольчугами, а коней різними облатками.

А як заселялися в цей час території наших сусідів: Білорусі, Литви, Польщі та інших слов’янських народів?

Перші сліди існування людини на території Білорусі відносяться до середнього палеоліту, до епохи муст’є[3]. Стоянки людини виявлені біля поселень Бердиж й Підлуж’є Чечерського району та Юревичі Калинковицького району Гомельської області. На території Білорусі виявлено декілька сотень стоянок епох мезоліту, неоліту й бронзового віку. У епоху палеоліту, мезоліту і неоліту населення займалося збиранням, мисливством та риболовством. У неолітичну епоху виникло землеробство та тваринництво, які стали основним заняттям в епоху бронзи (3 – 2 тисячоліття до нового часу). Поряд з камінними знаряддями праці з’являються більш досконалі вироби з бронзи, які виготовлялися з привозної сировини. Біля 7 століття до нового часу на території Білорусі почали виготовляти знаряддя праці з заліза, споруджувати укріпленні поселення (вони йшли майже синхронно). Відомо біля тисячі городищ. Окремі вчені пов’язують розвиток Білорусі того часу зі стародавніми Слов’янами, тобто Сарматами!!!

Найбільш суперечливо йшло заселення Литви. Посудіть самі. З нарису про Литву витікає[4], що була територія на якій жили люди, але не було держави, бо стала вона державою тільки тоді, коли на її територію прийшли Литвини, Латиші, Пруси, Ятвяги та ін. Ось тут і суперечливість, бо Литвини – це Слов’яни, Ятвяги – Сармати, а це одне і теж, тому щоСлов’яни – це Сармати.

Стародавні археологічні пам’ятники на території Литви відносяться до кам’яного часу. Населення в той час жило родовими громадами, вело кочовий спосіб життя, займалося мисливством, риболовством та збиранням. Зброя й знаряддя праці виготовлялися з каміння, костей та рогів. З 3-го тисячоліття до нового часу камінні вироби шліфуються, починається виготовлення глиняного посуду, обробка бурштину. Розвивається тваринництво й примітивне підсічне землеробство. Населення поступово переходить до осілого способу життя, створюючи постійні поселення. У 1-му тисячолітті до нового часу виникають укріпленні поселення. З початку 2-го тисячоліття до нового часу застосовуються вироби з бронзи. У 5 столітті до нового часу починається виготовлення виробів з заліза, але тільки з 4 – 2 століть до нового часу залізні знаряддя праці та зброї витісняють камінні. Для збирання врожаю застосовували залізну косу, а для обробки землі – дерев’яне рало й борону. Основними культурами були жито, овес, пшениця. Крім того, населення займалося бджільництвом, мисливством та риболовством.

Треба зазначити, що залізну косу, так звану литовку, Литвини сконструювали на своїй першій правітчизні – Древлянщизні, де вони сформувалися як народ, звідтіля вони з собою взяли й любов до бджільництва, де воно було широко розвинуте. Крім того, ще раніше на території своєї правітчизни – в камінний час – вони виготовляли кремінні поліровані бойові сокирі та інші камінні вироби. Сліди своєї кремінної індустрії вони залишили в назвах річок та села. Так село Кремно розташоване на однойменній притоці річки Жерева й знаходиться західніше міста Лугини, а інша притока Кремно протікає через місто Коростень й впадає в річку Ушу. Отже, ми можемо впевнено сказати, що Литвини в пізньому палеоліті вже знаходилися на території сучасної Житомирщини.

Територія Польщі була заселена вже в палеоліті[5]. Пам’ятники бронзового віку представлені унетицькою, тшинецькою й лужецькою культурами. Проникнення у побут бронзових, а потім залізних знарядь визвало підйом продуктивності праці, особливо, в землеробстві, яке стало основним заняттям населення. Виділення знаті, поява патріархального рабства, воєнне протистояння між родами і утворення воєнно-родових союзів, виникнення перших укріплених поселень – міст – все це свідчить про процес розпаду первіснообщинного ладу родів, що населяли територію Польщі. Прискоренню його сприяли проникнення у 4 – 3 століттях до нового часу в райони Сілезії й Малої Польщі, не Кельтів, а Полян, які раніше сформувалися як народ на території Житомирської та Київської областей сучасної України, й були у етнічному відношенні асимілюванні з місцевим населенням.

Після завершення формування й виходом Полян, Литвин та інших Слов’янських народів (Чехів, Словаків, Сербів, Хорватів тощо) на самостійне життя в Західну Європу, створивши Велику Сарматію, а на території батьківської Сарматіїзалишилися лише Древляни та Дреговляни.

У московській історичній літературі зазначається[6], що Древляни – одне з східнослов’янських кочових племен (на початку пізнього палеоліту Сармати, вони ж Слов’яни та Древляни осіло заселили Полісся), що жило в 6 – 12 століттях в Поліссі на правобережжі Дніпра. Найбільш крупними містами були Іскоростень (столиця Древлянщини (?)), Вручий, Малин (?) та інші. У 946 році княгиня Ольга ліквідувала древлянське князівство. До речі – князівств на Древлянській землі ніколи не було, бо Древлянськими громадами поселень та земель (громади громад) керувала Рада Ліпших Людей.

Отже, загальними справами землі або села керувала Рада Ліпших Людей, до керівного складу якої входили всі Старійшини сімей. На плечі зазначених Рад покладались всі притаманні функції владивійськова, політична, економічна, соціальна, освітня та судова. Старійшиною сім’ї міг стати брат, у якого був найстарший син, щоб за життя батька він міг вчитися в нього, дублювати його, а при необхідності й заміняти його. Крім того, на плечі старшого сина Старійшини сім’ї покладались обов’язки виховання дітей сімей роду, підготовка їх до дорослого життя. Збирати дітей для вивчення військової справи, бо з 14-ти років і хлопці і дівчата (у кого були здібності до військової справи) ставали дружинниками, а решта – виконувала господарські роботи. Загальногосподарськими справами поселень і громади громад керували виборні особи. Так, за переписом 1795 року господарськими справами села околичної шляхти Чоповичі Радомишльського повіту Київської губернії керував шляхтич Андрій Йосипович Барановський. У цьому документі в графі «Рід занять» записано: «Живе у коморі, на життя заробляє»[7], тобто за свою роботу він отримував від громади лише дах над головою, тут у дворі в господарських приміщеннях зберігалося майно загального користування та всякого роду резерви. Зазначена комора була і коморою, і конторою, і житлом для виборної особи. Ця посада проіснувала в Чоповичах до періоду колективізації.

Треба зазначити, що у Древлян, як і в інших Слов’ян, діяла розумна система створення сім’ї та виховання дітей. Батьки разом з родом несли відповідальність перед громадою за виховання своїх дітей. Шлюби у них були благополучні за чотирьох причиндіти у них були виховані і наставлені в чесності; чоловіки до жінок, а жінки до чоловіків були чистосердечно прив’язаніті й інші мали огиду до злочинності;  закон був строгий над зрадником шлюбних зобов’язань. Недаром ці та інші порядні властивості Древлян Катерина ІІ безсоромно приписала Скіфам.

Чесність Древлян підтверджується наступним. Їх оселі, в період відсутності господарів, упродовж багатьох століть рідко коли закривалися на замок, а більш за все двері підпиралися підпоркою, або закривалися на защібку. Оселі та підсобні приміщення Древлян стали капітально закриватися на хитромудрі замки лише у вісімдесяті роки 20 століття, коли по древлянській землі почала розповзатися чума 20 століття: наркомани, алкоголіки та бомжі.

Поселення Малин, що розташовувалося в 24 кілометрах на південний схід від Луцька, яке й зараз там знаходиться, згадується в опису замку Луцького зробленого дяком Левом Паткевичем-Тишкевичем у 1545 році. Ось цей запис: «Біля цієї городні городня пана маршалка земського з Олики, пана Петра Кишки з Воротнєва та з Романова, пана Миколая Кухмистровича з Дорогостаю, панів Єловичів з Малина, Богданової Пользкої – з Польз та з Ставищ, удови Посегавської з Клечан; князя Федора Острожецького й його потужників з Водирад та з Дерно, Єловича з Уєздців; панів Фалеєвичів з Свищова: добра».[8] У опису Овруцького замку, який був зроблений тим же дяком у 1545 році й був передрукований у 1674 році знаходимо поселення Малина, яке приписане до зазначеного замку. «У Малинах дими два, служба, податок дають вісімдесят грошей і дві діжки меду; там же земля куплена в Пансрутя, дим, одна служба, податок дають сорок грошей і діжку меду; там же служба на церкву дана, дим один, служба, дань – троє відер меду; на землі Навитенській – дим, одна служба, на землі Чаплінській – дим, одна служба, на землі Пригорівській – дим, одна служба».[9] На мій погляд, поселення Малина було помилково інтерпретовано Похилевичем в Малин, а можливо куплена малинчанами, тому його не можна віднести до крупних стародавніх міст Древлянщини, бо його тоді, взагалі, ще й не було. Крім того треба зазначити, що в північному його передмісті знаходиться село Малинівка, яке підтверджує, що воно є дочкою міста Малини, а не Малина.

Заселення краю розпочалось у 35 – 10 тисячоліттях до нового часу. На цьому етапі розвитку відбулося формування слов’янського світу в Європі. Тут на базі Сарматів отримали свій розвиток Роксолани або Поляни, Ятвяги або Литвини, Сіраки й Аорси або Древляни та інші слов’янські народності, які в подальшому сформували Польщу, Литву, Стародавню Русь тощо. На землях краю виявлено велику кількість стоянок стародавнього часу, різного знаряддя та поховань. Так, біля села Каленське на острові, що розміщувався в гирлі річки Моства, яка впадала до озера Корма, археологом І. Ф. Левицьким було виявлено дві стоянки людини старого часу. Перша з них. У верхньому горизонті культурного шару знайдено примітивний господарський посуд, знаряддя лову риби тощо. Горшки з ямково-гребінчастим орнаментом на стінках посудин. Оббивні мигдалеподібні кремінні сокирки. Зверху культурного шару рештки житла розміром 4,6х2 метри. І все це було сховано під 4-х – метровою товщею торфу. Друга стоянка має більш солідні розмірі – 11х8,5х6,5 метра. Це вже житло, в якому, крім людей, утримувалися домашні тварини – кінь, вівця, бик, свиня[10]. Крім того, є цікаві посилання Антоновича, що в поселенні Фортунатівка на виїзді на дорогу на село Чоповичі є городище, обнесене високим валом, в багатьох місцях розкопане, там знайдено поховання періоду неоліту. А далі цікавіше. У п’ятнадцяти кілометрах на схід звідсіля біля села Шершні знаходяться стародавні вали (рис. 2.), давнє церковище, зайняте сільським кладовищем, а також стародавні широкі камінні фундаменти якихось будівель, що відкриваються в процесі розорювання полів[11].

Rys2

Рис. 2. Зміїний вал Ірша – Уша (рис. М.Брицуна-Ходака)

Але далі ще найцікавіше! Коли ми на сучасні топографічні карти Житомирської, Рівненської та Волинської областей винесли результати досліджень В.Б.Антоновича та М.Д.Іванішева щодо стародавніх сільських громад Стародавньої Русі, то отримали яскраві результати її народження, походження, зв’язки і нарешті толерантність та терпимість Стародавньої Русі. Оказалось, що Сармати, вони ж Слов’яни, у складі Полян, Литвин, Древлян та Дреговлян (їх назва – Дреговичі – видумка помічників Катерини ІІ) прийшли давно в басейн Дніпра та його притоки Прип’яті на постійне місце проживання і створили країну Сарматію. (Можливо Дреговляни й Древляни один народ?).

Так, на півночі Житомирської області  з давнього часу поселилися Древляни двома громадами (Додаток 1), а точніше громадами громад, бо Перша – Липлянська громада (визначено за місцем збору громад для вирішення спільних проблем ведення копних судів тощо) розташовувалася у західній частині Малинського району і східній частині Коростенського та Овруцького районів й складалася з громад сіл околичної шляхти Чоповичі, Каленське та Ходаки, поміщицьких маєтків містечок Хотинівка, Кам’янка, з якого у 1795 році виділився хутір околичної шляхти Скурати, та Сарнопіль й поміщицьких маєтків сіл Уланівка (Владівка), Татарновичі (Берестовець) та Красилівка. Про стародавність заселення краю свідчать події які відбулися в центрі збору зазначеної громади, місце сплати податків та місце нагромадження матеріальних резервів громади загального користування. Зі сходу воно прикривалось трясовиною Кормівського болота яке раніше було озером Корма й перекривало пряму дорогу на Іскорость. Тут у 945 році був убитий Мечиславом, а не роздертий на березах древлянами, сином воєводи київської дружини Свенальда, київський князь Ігор, тут знаходиться Княжа гора, де похований князь Ігор, на цій землі княжна Ольга у 946 році отруїла Ліпших людей Древлянської землі й спалила їх столицю місто Слов’янськ, тут, за свідченням В.Б.Антоновича проводились копні суди у 16 – 18 століттях зазначеної громади і, нарешті, тут знаходився в 1937 – 1958 роках виставковий центр Чоповицького району Житомирської області до складу якого були включені й всі населені пункти Липлянської громади.

Друга – Гошівська громада громад знаходилася у тісному сплетінні з Липлянською громадою й розташовувалася у західній частині Народицького району і східній частині Коростенського та Овруцького районів. Вона складалася з громад сіл околичної шляхти, а саме: Гаєвичі, Гошів, Дідковець, Закусили, Кубиліно, Мошки, Пашини та Шваби (Заріччя), поміщицьких маєтків сіл Бондарі, Жерев, Ласки, Потаповичі, Раківщизна, Сарнинка, Сільце, Скородно й Хвосня (слово «хвосня» – загальна  назва ялини та сосни, тобто хвойне дерево) та поміщицьких маєтків містечок В’язівка й Народичі.

До складу Липлянської й Гошівської громад входило все населення, що постійно проживало на її території.

Особливою рисою була велика гуманність копних судів зазначених громад. Так, за весь період їх існування зафіксовано лише один випадок винесення смертного вироку, але з правом трьом ліпшим людям взяти його на поруки при зобов’язанні притягнення їх до судової відповідальності за умові рецидиву. У Парижі в цей час неустанно працювала гільйотина, на якій прилюдно відсікали голови злочинцям або будь-кому, ким була незадоволена влада, аналогічний процес відбувався і в Москві, де в центрі на лобному місці сокирою відрубували кінцівки та голови бранцям, але ще жахливіше відбувався цей процес у Варшаві: при натовпі шляхти бранця розтягували за кінцівки чотирма кіньми, а кати шаблями сікли його на шматки. Зовсім недавно демократичні Сполучені Штати Америки під наглядом в часі онлайн керівництва країни без суду й слідства знищили Бен Ладена, хай і злочинця, але ж без слідства й суду. Таке ж дійство в демократичній країни недопустимо! А тут у поліській глухомані, на Древлянській землі, потомки Древлян з далеких стародавніх часів по 1714 рік у судовій практиці вже застосовували закони, які в Старій Європі стали застосовуватися лише в другій половині ХХ століття. Отже, брехливі видумки Нестора-літописця ніщо не інше, як наговір на Древлян, не могли ж вони так швидко переродитися.

Постривайте! Історія що це за наука, коли в неї основна тема війна? Чи це не наука про мілітаризм? Бо з неї ми найбільше знаємо: хто кого душив, де і коли це було, хто кого переміг тощо. Але майже нічого не знаємо про мирні взаємовідносини між різними народами. Ходили ж Сармати, а вони це Древляни, у мирні дні найматися у військо до Візантії, Римської імперії та інших країн? Ходили! І чи не було в Старій Європі на окремих територіях, як на околицях Древлянської землі, дружніх відносин між різними суспільними групами населення? Та було ж! Чи випадково вони не збагачували один одного? Збагачували! Але про це нецікаво було писати, з одного боку, а з іншого, з архівними документами тут кепсько, їх майже нема, до того ж перед історією кожної країни стояло й нині стоїть майже основне завдання підтримки патріотичного духу народу на високому рівні, а без знання історії мілітаризму його підтримувати неможливо.

У Рівненській області дослідником Миколаєм Дмитровичем Іванішевим виявлена й описана в середині 19 століття одна громада – Дубенська, до якої входили: місто Дубно, яке у 16 столітті належало князю Костянтину Острожському, й поселення Рачин, Погорільці, Іван, Головчиці, Вознесіння, Тараканів, Підборці. Зазначена громада знаходилася у південно-західній частині Рівненської області (Додаток 2.).

На території Волинської області тим же дослідником було описано 8 громад. Перша з них, що розташовувалася на Заході області й навколо сучасного міста Нововолинська, умовно ми її назвемо Тишкевицька громада, за назвою села епіскопа Володимирського Тишкевичі. Крім того, до зазначеної громади входили поміщицькі поселення Низниничі, Бутятичі та Верески (Додаток 4.).

Північніше міста Володимира-Волинського знаходилася Овлучинська громада, до складу якої входили королівське (шляхетське) село Стеферіцьке (нині не існує)  та поміщицькі села Овлучин, Вербне, Руда і Войновичі (Додаток 4.).

Оваднівська громада знаходилася у північно-східному передмісті Володимира-Волинського. До її складу входило сім поміщицьких поселень, а саме: Овадне (Могильно), Гнійно, Турія, Смолянка, Колин, Войчов і Верба (Додаток 4.).

Південно-східніше міста Ковеля знаходилася Турійська громада у складі містечка Турійськ, та поселень: Ставок, Їжак, Туровичі і Клечковичі (Додаток 4.).

Північніше міста Луцька знаходилася сама крупна на Волині Рожищенська громада. До її складу входили: містечко Рожище та села Любче, Рудня, Козин, Став, Соловин, Духче, Навіз, Сокіл, Смердин (Додаток 3.).

Арсеновицька громада з півдня примикала до Рожищенської громади й складалася з восьмі поселень, а саме: Велецьк, Селецьк, Підлісся, Арсеновичі, Корсині, Літогоща, Брехове, Вугілля (Додаток 3.).

Далі на північ йшла Мельницька громада, до якої входило 9 поміщицьких поселень, а саме: Поворськ, .Жмудь, Воля Жмудська, Мельниця, сільце пана Остапа Каравая, Сільце пана Андрія Каравая, сільце пані Малинської, село Угли, село Підліси (Додаток 3.).

Підгайцівська громада знаходилася в південному передмісті міста Луцька й включало 6 поміщицьких поселень Крупа, Ставок, Палац, Підгайці, село Передні Підгайці і Вишки (Додаток 3.).

Сільські громади Володарського і Луцького повітів складалася із всіх осіб простого стану, що мали постійну осілість в окрузі. До них відносилися селяни королівські, поміщицькі, монастирські, церковні та вільні поселенці, міщани, що не користувалися магдебургським правом. Крім того, до громади належали земляни королівські, тобто безземельні шляхтичі, які отримували у користування ділянки королівських земель, за умовою виконувати обумовлені, переважно військові повинності.

Усі поселення, які входили до громади, зобов’язані були збиратися на копу у визначений термін. Якщо якесь поселення не з’являлося на збори, то копа вибирала депутатів, які разом з возним, відправлялися в поселення, яке не з’явилося на копу. Якщо запрошені йти не хотіли, то депутати поверталися й об’являли про це копі. Тоді копа за стародавніми звичаями постановляла приговор, що поселення, яке з’явилося на Вече, за їх упертість і неслухняність, повинні задовольнити позивача за всю причинену шкоду, а собі шукати винного.

Характерною рисою цього заселення є назви населених пунктів які збереглися на території сучасних країн: України, Білорусі, Литви та Польщі. Так, Польща, Білорусь й Україна на своєму шляху залишили Полтаву, Варшаву, Чернігів, Краків, Смоленськ, Мінськ, Луцьк, Гданськ, Шепелічі, Бортничі, Народичі, Чоповичі, Барановичі, а Литва прикрасила свій шлях до Європи колоритними назвами поселень притаманними тільки їй: Красно, Хабно, Хорошно, Кремно, Могильно, Скородно, Словечно, Рокитно, Рівно, Дубно, Гродно, Вільно, Ковно та багато-багато інших прекрасних назв. Це звучить як ораторія створення слов’янського світу. На карті ми виділили світло-зеленим кольором назву поселень, тобто шлях пройдений тільки Литвою.

Але деякі дослідники історії краю, начитавшись чудських фейків, пишуть, що протистояння шляхти та мужиків має глибоке коріння з доби Прибалтів та Праслов’ян краю[12]. Наш екскурс в далеке минуле Старих Литвинів, Старих Словен. Доктор історичних наук В.Сєдов (Москва) свідчить, що Племена Прибалтів у 1-му тисячолітті до нового часу заселяли береги Балтики – майбутню Литву, Білу Русь, суміжну Україну, покриваючи повністю північ сучасної Житомирщини – Словенчанщину, Олевщину, Лугинщину, Емільчинщину, Овруччину, Коростенщину, зону древніх Здвижів, Боліт, доходячи під Коростишівщину… На полосі південна Біла Русь – Північна Україна Пра-Словени сходяться, контактують з Прибалтами в зоні Боліт, Здвижів. Контактна зона двох Культур, двох етносів-суміжжя Білої Русі, північної Руси – України.Насправді ж тут на базі єдиного етносу матріархальної Сарматії створюється низка слов’янських етносів, включаючи Україну, Білорусь, Литву, Польщу, Чехію, Словакію та інші слов’янські народи, що створили Велику Сарматію. Литвини заселять береги Балтики лише у 3 – 2 століттях до нового часу, частина з них створить країну Литву, а інша асимілюється з Прусами й створить країну Латвію.

Далі Миколай Брицун-Ходак пише, що ратники воїни та ратаї орачі мають єдиний корінь «рат» по мові – вони вихідці з Арати, Землі Аратанії або Оратанії, нащадків древніх воїнів та орачів, аратів або аріїв. Словени, Руси, Українці успадкували  Арату-Оратанію як Землю Предків Священних, умілих орачів і непереборних воївників, свідчення тому козацтво як воїнський стан, каста древніх аріїв, відроджена в годину польської експансії. Поляки вийшли з сарматів, українці-руси з скитів, так званих скитів-орачів, рільників, кочовиків-скотарів, царських-скитів, які нікуди не ділися, а розпорошилися по Святій наступній Русі. Але це неправда, бо Поляки, Литвини, Українці-Руси, Білоруси та інші Слов’яни вийшли з осілих Сарматів, що розташовувалися на Півночі сучасної України та Півдні сучасної Білорусі, умілих орачів, рільників, ковалів та мужніх воїнів й розпорошилися в Європі на території Великої Сарматії та святій Русі, а кочівники-скотарі походять зі Скіфів, які боялися назватися навіть своїм іменем.

На цій саме території в кінці 19 і на початку 20 століття проводив археологічну розвідку В. Б. .Антонович. Розвідкою було виявлено велику кількість стародавніх поховань, і деяка частина з них була вивчена. Виявлені поховання датуються від 3 століття до нового часу та 7 століття нового часу, тобто, збігаються з періодом будівництва Великої Древлянської стіни. Антоновичем був встановлений так званий древлянський тип поховання, який характеризується – спалення померлого, але це була його помилка. Він був людиною віруючою. Він вирів,  що Повість минулих років – дійсно Святе Описання, що Іскоростень – столиця Древлян. У дійсності столицею Древлян був Слов’янськ, який був побудований давним давно до нового часу у розгалужені валів між сучасними селами Шершні та Мелені на березі річки Ірша й спалений Княгинею Ольгою у 946 році.

Скелети лежать на спині, головами на захід. Поховання бідні. У могилах знаходили залізні цвяхи, які оконтурювали померлого в певній системі, бронзові й срібні персні, пряжки тощо. Зазначені поховання знаходяться на території Житомирської області та правобережних частинах Київської й Черкаської областей, а саме в населених пунктах: Головки, Городище, Стрижавка, Коростишів, Городок, Миніни, Олешпіль, Блискавиця, Вишгород, Китаївська Пустинь, Липовець, Шубівка, Кагарлик, Красна, Дрозди, Марянівка, Пилипча, Ходорків, Вчорайше, Ягнатин, Буки, Бовсуни, тобто – цеСармати-Сіраки. Такий тип поховань був й у їх сусідів – Дреговлян. Це, напевне, були два клани одного і того ж народу. Крім того, на зазначеній території зафіксували поховання з орієнтацією голови на північ (цегельний завод Суботіна в Києві та в селі Фастівець, тобто це були Поляни або Литвини, або Поляни й Литвини) й на південний схід (село Городище – Алани).

За типом поховання, тобто спаленням трупів Скіфів, археологи визначають їх присутність у наступних населених пунктах: Вишевичі, Глинниця, Городок, Вишгород, Совки, Мархалівка, Халеп’є, Ржищів, Іорданівська церква м. Києва, Геленівка, Марянівка, Іскорость. Це були незначні поховання, то можна допустити, що їх чисельність була незначною й що тут не існувало міфічною Великої Скіфії. Вони тут підселилися у 7 столітті до нового часу й були вигнані Древлянами за постійні злодійські вчинки у 3 столітті того ж часу зі словами «Чудь згинь». Їх новим пристанищем стала Новгородська земля.

Чого цей дивовижний край отримав дивовижну назву «Древлянська земля»? Хто ж її перший заселив? Відповідь на ці запитання я бачу в працях російських учених. Михайло Васильович Ломоносов на засіданні Академії наук сказав: «Славяне и Чудь по нашим, Сарматы и Скифы по внешним писателям, были древние обитатели в России. ЕдинствоСлавян с Сарматами, Чуди со Скифами для многих ясных доказательств неоспоримо. Народ Славянский, усилясь, притеснил Чудь к сторонам восточным и северным, и часть оные присовокупил в свое соединение. Потом Варяги, жившие по берегам Балтийского моря, которые именовались Россы, Готы, Норманны, Свия, Игрене, имея со Славянами частые войны, купечества, и путешествуя в Грецию чрез здешние земли, на многих местах поселились».

Це було сказано давно, у першій половині 18 століття, а ось що написав у своїй роботі «В поисках предков» видатний російський учений (антрополог, історик, археолог, академік РАН) Валерій Павлович Алексєєв, зовсім недавно написав: «Украинцы происходят от средневекового племени Полян, жившего по Среднему Днепру, – так думали почти все историки и археологи, так думают сами украинские ученые и украинская интеллигенция, мнение это пустило ростки и укоренилось в популярной литературе. Поляне, в начале небольшое племя, затем разрослось, объединили Древлян и Северян в один союз и сыграли основную роль в подъеме Киева и возникновении государства Киевской Руси. Все три племени, вошедшие в состав украинского народа, изучены и археологически, и палеоантропологически – найдены и раскопаны оставленные ими могильники, собран и изучен археологический инвентарь, скелеты древних людей. Выявилась не совсем понятная сначала, но любопытная и важная деталь – Древляне антропологически отличались от остальных славянских племен, они были крупнее, массивнее, лицо в них шире. А когда измерили черепа современного населения Украины, стало ясно – это именно тот краниологический тип, который свойствен и современным украинцам. Таким образом, краниология подсказала – физическими предками современных украинцев были Древляне, они сыграли решающую роль в становлении антропологических особенностей украинского народа, в их культуре нужно искать истоки этногенеза и культурного развития украинцев. Древляне, однако, связываются некоторыми археологами в одну родственную группу с Балтами: соседние с ними, они наверняка вступали с ними в этнические контакты. Физический тип Древлян тоже похож на физический тип Балтов. Значит, в состав украинцев вошли северные элементы не только по культуре, но и по своему антропологическому типу? Это оказалось невероятным – их не находят в культуре и языке, а антропологический состав современных украинцев, говорилось выше, включает как раз южные, а не северные элементы. Создается логический тупик, из которого не виделось никакого выхода, парадоксальная ситуация, когда ясно, что гипотеза неудовлетворительна и нужно искать новую, но абсолютно неясно, в каком направлении вести дальнейший поиск…

Древляне, следовательно, – продвинувшееся на север южное по происхождению население, северные элементы в их культуре – позднейшее напластование, результат соседства с Балтами. Южные люди, они были относительно темноволосы и темноглазы, как и современные украинцы, и теперь сопоставление тех и других, признание их прямого генетического родства не вызывает никаких антропологических затруднений. Так часто тупиковая ситуация в науке проявляется с помощью фактов, которые на первый взгляд не имеют к ней прямого отношения».   

Початок трипільської епохи в Україні сучасна історична наука датує 4 – 3 тисячоліттям до нового часу, а наявність сарматів 3 – 2 тисячоліттям того ж періоду, причому у 2 тисячолітті вони були зафіксовані на території Греції і у 3 тисячолітті на території Житомирщини.

Від 2 століття до нового часу Сарматів все частіше згадують у різноманітних військово-політичних акціях. У договорі малоазійських держав 179 року до нового часу згадується цар Сарматів Гастал. Дещо пізніше полководцеві Мітрідата Діофанту доводиться воювати з Роксоланами, очолюваними Тасієм. За свідченням римських авторів І століття нового часу Помпонія Мели та Плінія до початку нового часу межі Сарматії на заході досягають Істру (Дунаю) та Вісли. Інший римський історик Корнелій Тацит (близько 56 – 117 роки нового часу) повідомляє про спустошливий набіг Роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мазію в 68 році нового часу, де вони порубали дві когорти[13].

Розподілити їх на племена вдалося лише за рисами поховальної орієнтації покійника. Виходячи з зазначеного, виділяють Сіраків, яких ховали з орієнтацією тіла головою на схід і захід, Аорсів – на південь, Аланів – в квадратних ямах з покладанням небіжчика по діагоналі, Роксоланів та Ятвягів – на північ. Аргументом датування різних учених було наступне. На початку нової ери Аорси, витісняючи Роксоланів, освоїли межиріччя Дону й Дніпра й облаштувалися на заході дельти Дунаю[14]. Першим вагомим аргументом є те, що в 60 – 80-ті роки нового часу в Ольвії карбуються монети з сарматськими тамгами та іменами сарматських царів, спочатку золоті з ім’ям «Цар Фарзой», а пізніше – срібні з ім’ям Інісмей. Разом з тим у цей період за археологічними дослідженнями зростає кількість сарматських поховань між Дніпром і Дністром і лягло в основу припущенням, що Фарзой і Інісмей були володарями сарматського державного утворення Аорсів у Північно-Західному Причорномор’ї у другій половині І століття нового часу і, очевидно, Ольвія потрапила до них у залежність.

Сіраки у середині І століття до нового часу були союзниками Аорсів і разом надавали військову допомогу боспорському цареві Фарнаку. А вже в І столітті нового часу виступають як супротивники під час боротьби за престол між боспорським Мітрідатом ІІІ та його братом Коттосом. Сіраки підтримали Мітрідата, а Аорси – Коттоса.

Сарматам були притаманні такі ремесла: зброярство, лимарство, ткацтво, обробка шкіри, гончарство, виготовлення дерев’яного та шкіряного посуду, не гребували вони й наймитством.

Сарматські (слов’янські) роди являли собою в першу чергу воєнізовану спільноту. Воїнами були і чоловіки, і жінки. Сарматське військо являло собою племінне ополчення, регулярної армії не було. Головною частиною війська була важка кіннота, озброєна довгими списами і залізними мечами, захищена обладунками і на той час практично непереможна. Аммін Марцелін писав: «Вони проїжджають величезні простори, переслідуючи ворога, або втікаючи самі, сидячи на швидких і слухняних конях, і кожен веде в поводі ще одного коня, іноді двох, щоб змінюючи, зберегти їх сили». Пізніше сарматські тяжко озброєні вершники – катафактарії, захищені шлемами і панцирами, мали на озброєнні чотириметрові піки та метрові мечі, луки і кинджали.

Для спорядження такої кінноти у сармати мали добре розвинене металургійне виробництво і збройну справу. Катафактарії (різновид важкої кінноти, розповсюджений у східних кочових іранських народів) атакували потужним клином, який пізніше, в середньовічній Європі, назвали «свинею», вони врізалися у ворожий стрій, розбиваючи його навпіл і довершували розгром супротивників, скидаючи  їх довгими тяжкими списами перед себе, збиваючи противника з коней, а також вступаючи з ним у поєдинок довгими прямими мечами, пристосованими для удару з коня.

Військова перевага була забезпечена дружинами важкоозброєнних вершників. Чисельність таких загонів і їхня роль у війську сарматів постійно зростали. Захищений панциром з металевих або рогових пластинок і конічним шоломом, знатний воїн сарматів перекидав супротивника списом і добивав його довгим мечем вершника. Своїх коней «лицарі» сарматів теж одягали в спеціальну збрую. Довгі мечі вони носили на лівому боці, а на правому — короткі кинджали, схожі на скіфський акінак. У сагайдаках з поховань сарматів археологи іноді знаходять по декілька сотень вістер стріл.

Винайдені сарматами важко озброєна кіннота та новий спосіб ведення кінного бою, стали найбільш значним їх нововведенням, яке увійшло в звичаї інших кочових етносів, а далі й варварських народів Європи та середньовічного європейського рицарства.

Головною особливістю сарматського суспільства – ведуча роль жінки. Геродот описував сарматів як войовничий народ, що підпорядковувався владі жінки. Їх суспільний устрій можна визначити як гінекратію – аристократичний матріархат. Жінки займали всі верховні посади, Вони керували походами й добували силою зброї головні цінності того часу – провізію та коней (золото та дорогоцінності були другорядні:продукти для сарматів були набагато важніше предметів розкоші).

До того ж багато протиріч знімається, коли припустити, що амазонки – це є Сармати, але не весь народ, а окрема його соціальна група. У нашому випадку ми можемо впевнено сказати, що це були древлянські жінки й підтвердити сказане гербом Древлян.

Rys3(1)

Наленч (пол. Nałęcz) — родовий герб, яким користувалися близько 400 родів БілорусіїУкраїниЛитви, зокрема: Андрієвські, Полюховичі, Малаховські, Машинські, Рачинські, Чарнковські. Відомий з 14 століття, у Великому князівстві Литовському — після Городельської унії 1413 року

Протоскіфи прийшли на територію Східної Європи в 7 столітті до нового часу.

Виходячи з вищесказаного можна допустити, що заселення сучасного Полісся розпочалося з 35 тисячоліття до нового часу, виходячи з характеру розміщення поховань головами на захід, сарматським племенем Сіраків для розвитку зброярства з місцевої болотної залізної руди та з ільменіту, що залягав неглибоко в розсипах і корах вивітрювання. Відомо, що в той час рудою вважалось усе те, що плавилось, а ільменіт, маючи більше 36 відсотків заліза, міг і плавитися, і бути рудою. Мені відомі факти, коли геологи у 50 – 80-ті роки недалеко від Ріпищ знайшли декілька «кишень» ільменіту. Пісок був чорний, майже концентрат. Напевно, у стародавні часи потік рудної маси йшов через вирву річок, ільменіт, як більш тяжкий, накопичувався на місці, а піщано-глиниста маса вимивалася. На родовища запаси не тягнули, а вміст ільменіту був ураганний. Перша з цих «кишень» була біля колишньої Рудні Сичівка в басейні річки Ірші, з якої було видобуто, за інформацією колишнього головного геолога Іршанського збагачувального комбінату Трохименка Володимира Михайловича, понад 800 тонн концентрату, а інша в басейні річки Кам’янки обсягом декілька десятків кубічних метрів, на незначній глибині. Найняли вони в другому випадку в колгоспі села Владівки екскаватор, вибрали руду й вивезли її на збагачувальний комбінат. Не пропадати ж добру! Про це розповів мені екскаваторник Євген Степанович Шпакович.

А в ті стародавні часи натрапити на такі «кишені» можливостей було значно більше, бо ще йшов активний процес розмивання кір вивітрювання корінних родовищ ільменіту, тобто коли все або майже все знаходилось на поверхні.

Так у зазначені вище стародавні часи Сармати-Сіраки прибули у цю казкову місцевість, супроводжуючи, напевно, караван з товарами з далекого Китаю або Індії для країн Західної Європи. Зупинилися для днювання на Дніпрі. Розвідали навколишню місцевість, яка була не дуже доступна для ворогів і багата природними ресурсами: у лісі було багато диких звірів необхідних для полювання,  диких бджіл, у повноводних річках та озерах кишіло рибою, незчисленні луки були придатні для випасу худоби, а в надрах було достатньо руди для виготовлення зброї та інших предметів з металу. Й вирішили вони тут осісти й побудувати на правому крутому березі Дніпра стаціонарний караван-сарай, провісник сучасного Києва, для накопичення товарів і відпочинку торгового люду. Виходячи з зазначеного, можна припустити, що Києву на початок 2012 року щонайменше 2312 років. Крім того повноводний Дніпро мав стати водною артерією для переміщення товарів. Але до цього вони побудували в басейні Ірші перший військово-промисловий комплекс, якщо говорити на сучасній мові, свого роду сарматський Рур. З півночі караван-сарай, порт та військово-промисловий комплекс природно захищався річкою Прип’ять з її притоками й озерами з непрохідними болотами та лісами, зі сходу – річкою Дніпро з притоками й лісами, з заходу – річками Случ і Горінь, які протікали теж в непрохідних лісах. Залишався відкритий південь, де ліс поступово переходив до лісостепу, а лісостеп до степу. Треба зазначити, що в кінці XIX століття у довідниках з краєзнавства ці місцевості ще продовжували називати нетрями, тобто непрохідними. Та і німці в 1941 році обійшли зазначені нетрі: першою стрілою вони пішли на Брест – Мінськ – Смоленськ – Москва; другою – Луцьк – Рівне – Житомир – Київ; третьою – Львів – Вінниця – Умань – Кременчук. Ураховуючи ці особливості та відчуваючи неспокійних сусідів на півдні, наші стародавні предки розпочали будувати непрохідні фортифікаційні споруди по лінії Фастів – Житомир, тобто по границі лісу й лісостепу. Але все-таки першим зміїним валом був вал – Ірша – Уша через Слов’янськ, збудований у 6 – 4 тисячолітті до нового часу.  Поступово вони освоювали лісостеп і споруджували все нові й нові лінії оборони, поки не вийшли на лінію степу. Отже, Сіраки прийшли в цю місцевість для осілого життя дуже давно (щонайменше 35 – 10 тисячоліть до нового часу), інакше для чого треба було витрачати стільки сил і часу для будівництва цієї непрохідної системи укріплень.

Ця приблизна схема розвитку подій підтверджується основною масою археологічних свідчень про просування Сарматів у І столітті нової ери. Вони в цей час просуваються на захід від Дніпра й розселяються у басейнах річок Рось, Русава та Тясмин. Тут відбулося найбільше зосередження сарматських могильників у зазначений час, які підтверджують про систематичний характер поселень Сарматів у Середній Наддніпрянщині. Так, лінгвістичний аналіз Реєстру всього Війська Запорізького після Зборівського договору з королем польським Яном Казимиром складений 16 жовтня1649 року показує, що в основному Військо Запорізьке складалося з Сармат, виходячи з їх імен, а саме: Хведір, Хвеско, Хома, Пилип, Панас, Грицько, Гришко, Михалко, Семенко, Миколай тощо.

У додатку 5 показана археологічна карта міста Коростеня складена у 1893 році й розсекречена у 2005 році, яка не несе археологічної загрузки щодо підтвердження стародавнього заселення Іскорості. До речі, містечко Іскорость у 1868 році складалося 97 дворів й село Пашини – 76, які увійшли до сучасного міста Коростеня, в той же час село Чоповичі – 610 дворів, яке побудоване жителями стародавньої Древлянської столиці Слов’янська спаленої Варягами за наказом княгині Ольги.

Село Чоповичі знаходиться на правому березі річки Ірша в західній частині Малинського району Житомирської області й межує з селами Мелені та Стремигород Коростенського району тієї ж області. Зазначене село побудоване приблизно в 10 столітті нового часу після спалення княгинею Ольгою Древлянської столиці Слов’янська як гарнізон Древлянської дружини. Свою назву – Чоповичі – село отримало тому, що воно знаходиться перед бродом через річку, який слугував переправою, на протязі довгого часу через нього проходив ямський шлях без будівництва моста, потім, у другій половині 19 століття, поштовий шлях, а в оборонному понятті цей гарнізон був затичкою, чопом в обороні, тобто, він стримував вільний прохід військ й пропускав через себе купців з товарами, будучи митницею.

Є цікавий документ від 1 липня 1795 року[15]. Це Відомість перепису населення та нерухомості в селі околичної шляхти Чоповичі Київської губернії Радомишльського повіту, складений Михайлом Федоровичем та Яковом Федоровичем Чоповськими. Особливістю зазначеного документу є те, що в ньому прізвище, ім’я та по-батькові жителів села написані на сучасний манер, наприклад, Михайло Федорович Чоповський тощо, такий же стиль, тобто стиль письма боярської думи, й у шляхтичів села, які орендували землі у навколишніх поміщиків. У переписних актах сусіднього села околичної шляхти Мелені та хутора околичної шляхти Скурати зовсім інший стиль: село Мелені – Андрій Романенко Меленевський[16], хутір Скурати – Самійло Науменко Скуратівський[17]. Тобто, це за стародавнім українськім звичаєм означає, що Андрій є син Романа, а Самійло – Наума. Це додатково підтверджує, що село Чоповичі носило функцію боярського поселення й було продовженням знищеної Древлянської столиці Слов’янська, тут була школа для підготовки дружинників, тут формувалися загони для ротації підрозділів дружини й зберігалися різні резерви, включаючи зброю, тощо.

Напевно нищення Древлянських громад та Древлянської дружини було формальним, тільки на сторінках Повісті минулих літ, бо княгиня Ольга з перших днів свого правління відпускає Древлянську дружину, виходячи з її рицарських привілеїв, на службу до Візантії, а з приходом до влади князя Святослава, вона підпорядковується йому й весь час знаходиться на території Візантії та Болгарії, до самої його смерті.

Древлянська дружина після смерті Святослава розсипалася до його синів, онуків, правнуків і так далі. Воїни Древлянської дружини стали боярами у них і поселялись у стольних містах відповідних князівств. Останнє місце її перебування у першій половині 14 століття було місто Володимир-Волинський. Тут спікером боярської думи Галицько-Володимирського князівства був представник Древлянської дружини Дмитро Дедько, він же Детко та Датко, одним словом, дядько князя Андрія Юрійовича Галицького або Володимирського (Волинського). У другій половині 14 століття вона повернулася на свою батьківщину, тобто в Чоповичі, Каленське, Ходаки та інші села околичної шляхти, що зазначені вище.

Висновки та пропозиції

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що Древляни – самоназва Сарматів Сіраків та Аорсів, що заселяли лісову й лісостепову частину сучасної України з 35 тисячоліття до нового періоду по 6 століття нового періоду, а Руси –  їх назва іншими народами з 4 століття до нового періоду. Це з однієї сторони, а з іншої: Слов’яни – місцева назва Сарматів.

Це підтверджується наступним: по-перше, це думки російських академіків Михайла Васильовича Ломоносова й Валерія Павловича Алексєєва, які наведені вище; по-друге, однотипність поховань небіжчиків з орієнтацією головами на захід або у пізніші часи у дерев’яних опалених конструкціях і Древлян, і Сарматів-Сіраків; по-третє, і Древляни, і Сармати-Сіраки мали писемність й  залишили власні письменні джерела інформації про себе, які нещадно нищилися Чуддю (на щастя не все знищилося); по-четверте, в один і той само час вони жили на одній і тій само території; по-п’яте, ті й інші ходили найматися на військову службу до Візантії, Латинської імперії та інших країн; по-шосте, спільна відсутність у мові звуку «ф» та наявність фрикативного «г», перший з них вимовляється як «хв» або «п» і другий – «ґ», що притаманне лише для українців.

Після завершення формування й виходом Полян, Литвин та інших Слов’янських народів (Чехів, Словаків, Сербів, Хорватів тощо) на самостійне життя в Західну Європу, створивши Велику Сарматію, а на території батьківської Сарматії залишилися лише Древляни та Дреговляни.

Князівств на Древлянській землі ніколи не було, бо Древлянськими громадами поселень та земель (громади громад) керувала Рада Ліпших Людей.

Анексія спочатку була проведена варязькими сірими чоловічками під виглядом купців Смоленська та Любечі, а потім у 882 році Києва. Вони анексували Древню (Стародавню) Русь й почали грабувати її народ. Руйнували, грабували, держали в страху народ древлянський понад 70 років. Потім побачили, що грабувати нічого, й почали відбудовувати країну, відновлювати торговельні зв’язки, що дуже й дуже не сподобалося Чуді, тобто Новгороду. Й почалися набіги Чуді та різних кочових народів за гроші Новгороду.

До речі в 867 році відбулося хрещення частини Русі та встановлення в Києві російського єпископату, а це означає, щоРосійська православна церква була заснована у 867 році, а не – у 987. Іншого хрещення не було!!! У 17 – 18 століттях Російська православна церква стала основою для фабрикування Імперії Російської з Чуді.

У 1721 році осягнувши свою гегемонію у Східній Європі Петро І змінив векторну назву свого царства, взяв для нього назву Київської держави, у вимові прийнятій канцелярією церковного патріарха – Росія (а треба Чудь). Для цього він наказав  припинити називати себе «Цар Московський» й поміняв свій титул «самодержавець» на іноземний – «Імператор Всеросійський» (в 1725 році – закордонним країнам були розіслані директиви, що в наступному іменувати державу не «Московська», а «Російська».

У січні – лютому 2014 року зелена сарана Федеративної Чудії зі зброєю в руках анексувала Крим.

З березня 2014 року таж зелена сарана Федеративної Чудії веде захватницьку війну на території Донецької та Луганської областей України, веде диверсійні наскоки на території Харківської, Одеської, Херсонської, Миколаївської та Запорізької областей України.

Йде тисяча стотридцятитрьох літнє поневолення України. Новгородська Чудь разом з татарами знищила Стародавню Русь. Вона ж за допомогою німецьких вчених та французьких енциклопедистів хотіла знищити історію Стародавньої Русі, але не вдалося. На обломках Стародавньої Русі була створена Україна, але на її дорозі весь час стоїть сарана Чудії, яка прожерливо хоче знищити її науку, мову, літературу, історію й все те, чим повинна жити незалежна країна.

Наші мудрі пращурі не захотіли жити в країні загарбників зі своїм іменем, тому й самоназвалися українцями.

Суть сучасної гібридної війни. Чудь нарешті зрозуміла, що вона без України й Білорусі не Росія, тому й веде цю загарбницьку війну.

Виходячи з вище викладеного необхідно:

  1. Створити Національний історичний заповідник «Стародавня Русь» згідно з додатком 1.
  2. Заборонити усі землепрохідницькі роботи на зазначеній території до моменту завершення археологічних досліджень.
  3. Створити міжнародну організацію з проведення археологічних досліджень на території Національного заповідника «Стародавня Русь».
  4. Перейменувати Житомирську область в Слов’янську з адміністративним центром в місті Житомирі.
  5. Перейменувати селище міського типу Чоповичі в місто Слов’янськ.
  6. Зберегти стародавні громади на території сучасної Житомирщини.
  7. Подати позов до Міжнародного суду в Гаазі щодо незаконного привласнення Сучасною Росією, яка ніколи не була Росією, зазначеного імені.
  8. Подати позов до Міжнародного суду в Гаазі щодо 1133 річного геноциду так званої Росії до України.
  9. Вважаю недоцільним установлювати вищі державні нагороди з іменами сумнівних князів з роду Рюриковичів.

 

Додатки:

 

Додаток 1. КАРТА СТАРОДАВНЯ РУСЬ (ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСТЬ, Овруч)

Додаток 2. КАРТА СТАРОДАВНЯ РУСЬ (РІВНЕНСЬКА ОБЛАСТЬ, Дубно)

Додаток 3. КАРТА СТАРОДАВНЯ РУСЬ (ВОЛИНСЬКА ОБЛАСТЬ, Луцьк)

Додаток 4. КАРТА СТАРОДАВНЯ РУСЬ (ВОЛИНСЬКА ОБЛАСТЬ, Володимир-Вол.)

Додаток 5. АРХЕОЛОГІЧНА КАРТА КОРОСТЕНЯ

 

Андрієвський І.Д., к. е. н.

20.08.2015

 

[1] БСЭ, т. 26. М.: 1977, С. 538

[2] БСЭ, т. 17. М.: 1974, С. 472.

[3] БСЭ, т. 3. М.: 1970, С. 129 – 130.

[4] БСЭ, т. 14. М.: 1973, С. 532.

[5] БСЭ, т. 20. М.: 1975, С. 290.

[6] БСЭ, т. 8. М.: 1972, С. 538.

[7] ДАКО, ф. 280, оп. 2, спр. 40, арк. 435 – 488.

[8] Памятники. т. 4. К.: 1859. С. 81– 82.

[9] Архив Юго-Западной России Часть четвертая, т. 1. К.: 1867. С. 47.

[10] М. Брицун-Ходак. Літописна земля древлян. Коростень, 2002, С. 28 – 29, 75 (рис. 2).

[11] Уезды Киевский и Радомысльский. К.: 1887. c. 229.

[12] М. Брицун-Ходак. Літописна земля древлян. Коростень, 2002, С. 259 – 260.

 

[13] Там же.

[14] Там же.

[15] ДАКО, ф. 280, оп. 2, спр. 40, арк.. 435.

[16] Там же, арк. 507.

[17] Там же, арк. 503.

Додаток 1

КАРТА

СТАРОДАВНЬОЇ РУСІ

(ЖИТОМИРСЬКА ОБЛАСТЬ, Овруч)

УМОВНІ ПОЗНАЧКИ:

 

Гошівська громада                        Липлянська громада

 
   

 

 

                     Поселення литвинів                      Кочовище скіфів

 IMG_3012_Овруч-Коростень

Фото 1 Палямара О.А.

 

Додаток 2

КАРТА

СТАРОДАВНЬОЇ РУСІ

(РІВНЕНСЬКА ОБЛАСТЬ, Дубно)

УМОВНІ ПОЗНАЧКИ:

       
       

 

 

Дубенська громада                                    Поселення литвинів

 IMG_3017_Дубно

Фото 2. Плямара О.А.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 3

КАРТА

СТАРОДАВНЬОЇ РУСІ

(ВОЛИНСЬКА ОБЛАСТЬ, Луцьк)

УМОВНІ ПОЗНАЧКИ:

 

Рожищенська громада                       Арсеновицька громада

 

Мельницька  громада                        Підгайцівська громада

 
   

 

 

                                                   Поселення литвинів

IMG_3050_Луцьк 

Фото 3. Палямара О.А.

 

Додаток 4

КАРТА

СТАРОДАВНЬОЇ РУСІ

(ВОЛИНСЬКА ОБЛАСТЬ, Володимир-Волинський)

УМОВНІ ПОЗНАЧКИ:

 

Тишкевицька громада                       Оваднівська громада

 

Овлочинська  громада                     Турійська громада

 
   

 

 

                                                   Поселення литвинів

 IMG_3056_Вол-Волиський

Фото 4. Палямара О.А.

 

Источник



Создан 16 окт 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником